З 20 по 31 травня у місті Борша, що знаходиться в «Румунських Альпах”, Мармаросах, проходив творчий пленер для професійних художників з України та Румунії. Чому варто розпочинати опис цієї події саме з гір? Тому, що протягом цих днів нашу увагу привертали найбільше вони. Неймовірні краєвиди, чудові місця і привітні місцеві мешканці – все це якнайкраще показало всю красу цього краю.
Напевне, однією з найкращих рис мешканців гір, неважливо по яку сторону кордону вони живуть (хоча б згадати анекдоти про американських гуцулів) є привітність та відкритість. Наш пансіон „Діана» відразу прийняв гостей затишністю та гостюванням. Це створило чудову атмосферу для творчості – ми в прямому розумінні цього слова були в ідеальних умовах для праці (хоча таку працю і відпочинком не гріх назвати). Ніщо не заважало, жодні дзвінки, жодні нагальні справи, окрім єдиної – ти і твій малюнок.
Перший день – це екскурсії до Кінського водоспаду, який за легендою зявився як слід від табуна коней, що скинулися у прірву (а як саме є різні версії, тож приїжджайте, щоб почути всі). Навколо цього місця справді поєднюється атмосфера краси гір і величності водоспаду. Шум води заколисує і надихає. Попри оголошення цього дня, як відпочинково-екскурсійно-підготовчого, ми не втримались і почали вже з вечора пленер, малюючи враження від цього насиченого дня.
Наступного дня ми розійшлися по «бойових постах» і прийнялись за робочий відпочинок. Хтось надихався красою гір, хтось ловив моменти життя в селі, хтось малював самих румунів на фоні етнічних мотивів – одним словом, ніхто не залишився без натхнення. Ми розписувались, але й творили, вчились одне в одного нових технік, набували нових знань, нового бачення.
На третій день ми знову побували на екскурсії, проте цього разу виїздній. Назва місця підтвердила – далеко від України ми не заїхали, Бистриця вразила нас найперше музеєм сучасного мистецтва. Поєднання етнічних мотивів у арт-обєктах, якась проста дитяча наївність, в якій захований міцний стержень народного духу – це зачарувало нас з самого порогу. А художники, це, знаєте, люди доста вибагливі. Також, ми зачарувались красою гір, вийшли на полонину і як, звісно ж, без пам’ятних фотографій!
Далі дні потягнулись один за одним у шаленому темпі дощу і помірній ході сонця, ми малювали і малювали, стільки сюжетів, стільки картин за декілька днів! Ми поволі ставали сімєю, з одним батьком – паном Василем, який щодня дізнавався, чи всім ми задоволені, швидко вирішував всі проблеми чи питання і робив все, щоб ми почувалися комфортно.
В передостанній день ми поїхали на ще одну виїздну екскурсію, до останнього в Європі працюючого (так нам сказали) на дровах потягу. І знову, ніби й пересікли кордон, та, все ж, відчуття, що ти на Україні було. Такі рідні були гори, що оминав цей потяг, а може, це ми так вже до Румунії звикли? Та день був вдалий на 100 відсотків, ввечері ми ще домальовували (а хтось і до пізньої нічки, що ж поробиш, якщо муза не відпускає) картини.
Останній день – закриття, прощання із таким уже звичним місцем. Художники представили свої роботи на виставці, і справді, можна було простежити, як кожен з нас виріс за ці дні. Пану Василю гарні картини – а нам неоціненний досвід. Всі залишились задоволеними і щасливими.